Комерційний успіх українського кіно неможливий

Цього тижня Державна служба кінематографії підбила підсумки конкурсу кінопроектів на отримання державного фінансування. Переможцями в конкурсі названі 37 проектів, різними як за жанрами, так і за хронометражем. “Коментарі” дізнались, яка доля очікує на проекти-переможці, і поговорили про перспективи розвитку комерційного кіно в Україні з членом журі Держконкурса, кінокритиком, головним редактором журналу “KINOКОЛО” Володимиром Войтенком

- Як би ви охарактеризували проекти-переможці держконкурсу? Чи є серед них перспективна і потенційно комерційно-успішна продукція?

— Перемога на конкурсі проектів ще ні про що не говорить, це лише перший етап, а що за ним буде далі — невідомо. Неможливо говорити про успіх фільму, якщо він ще не знятий. Адже те, що написано на папері, може суттєво відрізнятись від того, що буде зафільмовано. Якщо говорити про проекти-переможці, то серед них доволі багато цікавих за жанрами і стилями фільмів. Це є свідченням того, що у нас багато ідей і хочеться вірити, що всі вони будуть реалізовані на належному рівні. Серед конкурсантів є ціла низка амбітних дебютантів, які вже пізнали себе на телебаченні, мали успіх на фестивалях і готові зараз знімати повнометражне кіно. І, дай Бог, щоби вони знімали. Однак є велика кількість молодих режисерів, яким треба перед повнометражним фільмом зробити короткометражний дебют. Не варто сподіватись, що 35 стрічок з 37 будуть успішними — так не буває ніде в світі.

- А скільки проектів-переможців, на Вашу думку, можуть мати потенційний комерційний успіх?

— Давайте говорити відверто, щоби не дурити читачів. Вони не можуть мати комерційний успіх, тому що нема де його здобувати. Такі фільмі, що їх спонсорує держава, вони можуть мати фестивальну перспективу, але не варто говорити про якесь заробляння грошей на них. У нас дуже малорозвинена мережа кінозалів. По всій території України їх близько 350. Такої кількості недостатньо навіть для того, щоби просто “відбити” ті гроші, які вкладені у виробництво фільму, не кажучи вже про прибуток від прокату фільму. А доступ на іноземні ринки у нас також поки закритий. Єдина можливість вийти на якийсь ринок —це знімати в ко-продукції. Та ж Росія ніколи не пустить на свій ринок наші стрічки. Це можливе лише у тому випадку, коли вона є безпосереднім учасником зйомок цього фільму. До речі, російську продукцію, розраховану на масового глядача, також не дивляться ніде в світі, оскільки вона занадто вузько спрямована: в ній забагато пропаганди та ідеології. Її “споживати” можемо тільки ми, ну і білоруси, певно.

- Виглядає на те, що проблеми в українському кінематографі не в ідеях і не в мізках, не в талантах і можливостях, а у відсутності кінотеатрів?

— Приблизно так. Тут виходить замкнене коло: навіщо знімати власне кіно, якщо його нема де показувати? Простіше придбати права на прокат і “відбивати” потім вкладені гроші, аніж заздалегідь знати, що ти прокатом в Україні не повернеш собі навіть вкладене у виробництво.

- Тобто Україні не треба знімати кіно?

— Та ні, треба. Без маленьких кроків не буває великих зрушень. Знімати треба, бо банальна кількість згодом перетворюється на якість. Не треба просто чекати неможливого там, де його нема. Комерційний успіх українського кіно в даний момент неможливий, бо у нас загалом не розвинена кіноіндустрія. Власний продукт у нас може мати прибуток тільки тоді, коли знятий безкоштовно. А це утопія. Але потрібно паралельно рухатись в напрямку розвитку і тільки тоді щось зрушиться з місця. Одним із перспективних напрямків розвитку кіноіндустрії в Україні треба вважати кінокомедії: будь-який фільм, над яким глядач сміється, може мати комерційний успіх. Але, наголошу ще раз, для отримання прибутків навіть найбільш успішному проекту потрібна велика кількість кінозалів.

- Наскільки реально знімати в нашій державі комерційно успішне кіно, розраховане на широкі маси?

— Кінематограф як індустрія не може постати у вільному світі без системної і повноцінної державної кінополітики. Після того, як пішов до біса радянський союз і змінилась система — і економічна, і вся інша — наша держава не докладала зусиль, щоби на цих руїнах постав новий кінематограф. Треба починати з розширення державної підтримки і підвищення кінокультури в цілому. Окрім пільгового оподаткування і держконкурсів, фінансування кінодебютів та інших державних закладів, треба, щоби вихід фільму був актуальнім для суспільства в широкому розумінні цього слова. Треба, щоби частина соціуму чекала виходу фільмів, щоби вітчизняні прем’єри були помітні, щоби це стало частиною соціального життя. А для цього необхідно, щоби кінопродукція відбивала прямо чи непрямо плин нашого життя: наші мрії, наші надії і наші розчарування. Все це, але в художній формі. І саме цього нам не вистачає.

Ольга МОСКАЛЕНКО