Час припинити блатну істерику

Школяреві було зрозуміло, що основою стійкого злочинного угруповання, яке узурпувало владу в країні, була Партія регіонів. І в перші помайданні дні революція йшла за своєю невблаганною логікою: регіонали ліквідовували партійні осередки в областях, розбігалися, залягали на дно. Це нагадувало комуністів у 1991-му, коли вони боялися відплати за їхні злочини, але та фобія швидко минула, дерадянізація в Україні починається тільки зараз, та й то зі скрипом. Що вже казати про кримінальне угруповання, яке міцно вкорінилося і сьогодні має доволі широке представництво в парламенті.

Якими бачаться події 2014—2015 років з позиції досвідчених кримінальників, що раптово втратили контроль над ситуацією? “Пахан” утік, прихопивши із собою значну частку “общака” — у банді починається розбрат. Нагору полізли табірні інстинкти: принцип ЧЧВ (человек человеку волк), закон “помри ти сьогодні, а я завтра” — ми бачили і крокодилячі сльози, і прокльони на адресу Януковича та інші театральні ефекти у виконанні регіоналів. Але все те швидко минуло, коли “братва” зрозуміла, що відповідати по-справжньому не доведеться, а політтехнологи порадили компенсувати імідже­­ві втрати за допомогою ребрендингу: була Партія регіонів — став Опозиційний блок. Баласт зі списків скинули — і знову в Раду.

Кримінальники — непогані психологи. Є ціле мистецтво “пробивання” своїх потенційних жертв чи опонентів. Регіонали боялися натовпу з Майдану: хлопців у балаклавах, що могли увірватись на дачу, зупинити представницьке авто, влаштувати обструкцію під стінами Ради. Домовитися з ними було нереально. Інша річ — представники проєвропейських політичних сил. За табірною класифікацією це “придурки”, прошарок людей, віддалених від привілейованої злодійської касти, однак забезпечених усім необхідним, звільнених від важкої фізичної праці, адміністративно-госпо­дар­­­­­ський персонал, одним словом. Знайти спільну мову з ними — жодних проблем. І, судячи з усього, знайшли.

Вже влітку минулого року регіонали почали дозволяти собі звинувачення на адресу українсь­­кої армії, яка “знищує мирне на­­селення на Донбасі”, висловлювати співчуття сепаратистам, що “вимушені взяти до рук зброю”, закликати до “нормалізації відносин із Росією”. Бо відчули безкарність з боку “придурків”, а розлючений народ уже був зай­нятий війною, ніби й не до регіоналів.

Взаємини між проросійсь­­ки­­ми і проєвропейськими політичними силами в Україні нагадують якусь збочену рольову гру: кат і жертва заради демократичності процедури часом неохоче міняються місцями, але, складається враження, лише для того, щоб повернутися до більш звичної моделі, де одні комфортніше почуваються у владних кріслах, а інші в ролі опозиції, яка вкотре закликає до всенародного пов­стання проти злочинного режиму.

Непокарані злочинці готують реванш, і це вже ні для кого не є секретом. Загальне погіршення економічної ситуації в країні створює для цього певне підґрунтя, а нерішучість влади додає впевненості. Найближчий рубіж — місцеві вибори, що стануть плацдармом для подальшого кидка. Не існує жодних демократичних процедур, щоб зупинити їх у цьому. Політичні погляди не можуть бути предметом кримінального переслідування — порушувати цю аксіому можуть хіба що невігласи-дикта­то­­ри. Але чи мають політичні погляди “смотрящі”? Якою є ідеологія партії, котра то на всіх парах поспішає підписати Угоду про асоціацію з ЄС, то потім раптово вирішує зупинитись і згадати про стратегічне партнерство з Росією, партії, чимало членів якої приховано чи відкрито підтримує сепаратизм, партії, що одночасно лобіює інтереси олігархії і бавиться соціалістичним популізмом? Якщо розглядати логіку дій Партії регіонів як злочинного угруповання, то знайдуться і відповідні статті Кримінального кодексу, і місця на лаві підсудних для тих, кого зараз Генпрокуратура лякає, як у дитячій грі, мовляв, “я йду шукати, рахую до трьох. Один, два, два з четвертиною, два з половиною…” Бо за тривалістю процедур і заставами-відкупами вже годі зрозуміти, чи побачимо ми за ґратами бодай когось із одіозних лідерів ПР-ОБ.

Окрім власне кримінальної природи Партія регіонів і її метастази мають також доволі окреслені ознаки п’ятої колони краї­ни-агресора. В Україні діє цілий агентурний спрут, щупальці яко­­го тягнуться від нинішніх російських садиб Януковича і Ко до фінансових потоків у нашій країні, політичного життя як такого. Однак усе це не заважає регіоналам відігравати роль цілком легальної опозиції.

Українці інколи дивуються, чому на Заході донбаських сепаратистів часто називають не терористами, а повстанцями. Мож­­на вибудовувати різні конспірологічні теорії про всемогутнє російське лобі в Європі. Але для чого те лобі, якщо офіційний Київ ско­­ро вже рік як веде переговори з ватажками “ЛНР-ДНР”. У цивілізованому світі перемовин із терористами не ведуть. Отже, якщо Київ іде на діалог із сепаратистами, ба більше, торгується з ними про якийсь “особливий статус”, то є всі підстави задуматися над точністю термінів щодо проросійських бойовиків.

Так само і з регіоналами. Якщо вони мають статус парламентської опозиції, то годі сумніватися, що їх почують у цивілізованому світі. Варто згадати хоча б недавній візит Юрія Бойка і Вадима Рабиновича до французького Сенату. Там представники Опозиційного блоку виголосили полум’яну промову про утиски свободи слова в Україні.

З вуст депутатів-опозиціонерів (а європейці завжди зважають на формальний статус) така критика звучить переконливо апріорі. Насправді спічі Бойка — Рабиновича чи Юлії Льовочкіної, виступам якої в ПАРЄ аплодує російська делегація, є не чим іншим, як блатною істерикою. Є таке поняття в криміналістиці, коли затриманий починає поводитися вкрай неадекватно: відверто клеїти дурня, кричати на весь голос про свавілля, яке чинять “мєн­­ти”, імітувати гострий психічний розлад. Мета такої поведінки буває різною: виграти час, підбити зеків на бунт, спантеличити слідчого чи конвой, відволікти увагу. На людей вразливих, недосвідчених блатні істерики мають неабиякий вплив, у наївних викликають емпатію. Учорашні регіонали вповні оволоділи цим мистецтвом, ба більше, налагодили його експорт, себто почали застосовувати на зовнішньополітичній арені.

Зупинити блатні істерики, а заразом і реванш регіоналів мож­­на лише у спосіб фактичного засудження злочинного режиму Януковича та його функціонерів. Окремі звинувачення в перевищенні службових повноважень, привласненні майна дадуть ефе­кт стрільби з гармати по горобцях. Для цього потрібно небагато: політична воля і тиск громадянського суспільства. Однак наразі політичної волі бракує навіть для заборони позапарламентських комуністів, які також покладають певні надії на місцеві вибори.

Дмитро КРАПИВЕНКО