“Я рада, що мій син зараз у лікарні, що він не на фронті”. Як Україна намагається призвати чоловіків на службу

Павло — працівник територіального центру комплектування, який шукає солдатів для української армії.

Майже через два роки після початку повномасштабного вторгнення Росії добровольці на передову більше не йдуть.

Багато з тих, хто хотів воювати, або загинули, або поранені, або все ще на передовій, чекаючи, коли їх замінять новобранці.

Після першого спалаху ентузіазм та енергія згасли, і знайти нових людей для фронту у Черкасах, як і скрізь, тепер непросто.

Україна виснажена.

Павло

“Я не розумію. Люди живуть своє життя, наче війна десь далеко. Але це повномасштабне вторгнення, а їм начебто все одно”, — каже Павло.

Його засмучує те, що він вважає байдужістю.

“Треба, щоб усі згуртувалися, як у перший день. Тоді всі були єдині, як брати”.

Натомість служба безпеки в Черкасах постійно блокує місцеві канали в соцмережах, які попереджають чоловіків, коли у місто виходять військкоми, і повідомляють, яких районів слід уникати.

У свої 24 роки Павло багато чим пожертвував заради своєї країни.

Він ріс, мріючи бути військовим — у нього світяться очі, коли він це згадує, — і він служив в армії у лютому 2022 року, коли російські війська перетнули кордон.

Воював під Києвом, потім під Соледаром на Донбасі, де були жорстокі бої. Того ж першого літа його перевезли до Бахмута.

“Ми потрапили під сильний вогонь. Поруч зі мною впав снаряд. Я втратив руку по лікоть. Нічого не залишилося”, — розповідає він, описуючи атаку, під час якої був важко поранений.

Він відповз у кущі і почав молитися.

Військовий зізнається, що потрапити до шпиталю стало величезним полегшенням: не лише тому, що він вижив, а й тому, що нарешті був не на передовій. “Там було важко. Я навіть не можу це передати словами”.

Він дивиться вниз і замовкає.

Поранення Павла були важкими. Йому ампутували праву руку нижче плеча, він досі відчуває біль у місці ампутації, у нього осколки в нозі. Його простий протез дозволяє робити лише базові рухи.

Але він хотів продовжувати службу, тому пішов працювати у ТЦК.

Після всього, що він пережив, мені цікаво, чи розуміє він, чому інші чоловіки ухиляються від призову.

• “Одного разу їхні діти запитають, що вони робили під час війни, коли інші чоловіки воювали. Якщо вони скажуть: “Я ховався”, то вони впадуть в очах дітей”, — твердо каже Павло.

І все ж ціна, яку Україна платить, щоб захиститися, вже є величезною.

Коли я запитую Павла, чи не втратив він друзів у боях, він зізнається, що з усієї його роти “майже нікого не залишилося”.

“Залишилися тільки поранені, як я. Інші — загинули”.

Сергій

Далі від східної лінії фронту міста, які були зруйновані у перші місяці війни, поступово відновлюються.

Ірпінь під Києвом був окупований російськими військами на самому початку повномасштабної війни. Тут все ще можна побачити чимало розбитих снарядами будівель, але також чутно звук будівельних робіт.

Для тих, хто втратив усе, тепер є невеликі “модульні містечка” зі збірних будиночків, кожен з яких має дві кімнати та ванну. Близько половини мешканців — із самого Ірпеня. Решта — переселенці з прифронтових районів.

Лілія Савюк із чоловіком щойно переїхали з Каховки у Херсонській області — місто досі окуповане російськими військами.

Там на початку війни схопили її сина Сергія, його тримали у підвалі. Лілія каже, що його катували за те, що він вигукував проукраїнські гасла.

Коли Сергія відпустили, він виїхав з області і одразу пішов добровольцем на фронт.

Сергій отримав поранення, воюючи за Україну

Коли Лілія гортає телефон, щоб показати мені фотографії сина, на екрані зʼявляються зображення жахливих травм.

У нього важке поранення ноги — він втратив частину м’язів, стопа була розтрощена.

Сергія поранили восени минулого року в Авдіївці, де точилися запеклі бої. Навіть українська влада визнає, що сили противника там сильно переважають як за кількістю озброєння, так і за кількістю людей.

Одне джерело назвало різницю у 8-1 на користь Росії.

Лілія та її чоловік не змогли виїхати з Каховки разом із Сергієм, бо літні батьки відмовилися їхати. Тож вони залишилися в окупації, боячись, що росіяни можуть дізнатися, що їхній син — військовий.

“Ми дзвонимо і питаємо: “Тихо?” — каже вона, маючи на увазі обстріли. — Там всі чекають звільнення. Щоб було гучно. Але поки там лише тиша”.

“Люди плачуть стільки місяців, але краще не стає”.

Є ще один страх, який змушує Лілію плакати.

Вона показує мені відео, на якому вона штовхає інвалідний візок зі своїм сином. Вони сміються, припорошені снігом. Потім вона показує фотографії пересадки шкіри — Лілія каже, що лікарі “зробили диво”.

Але Сергій сказав мамі, що щойно він одужає, він повернеться на фронт. Каже, там не вистачає солдатів. Він потрібен друзям.

Тому Лілія молиться, щоб війна закінчилася раніше.

“Мені здається, він уже виконав свій обов’язок, — каже вона з очима, повними сліз. — Як матері гріх це говорити, але поки він у лікарні, я можу спати спокійно. Я не можу спати, коли він на передовій”.

“Я рада, що мій син зараз у лікарні, хоч я не повинна так казати. Я рада, що він не на фронті”.

Владислав

На околицях Черкас є кладовище з довгим рядом свіжих могил. Тут поховані чоловіки різного віку, які загинули в боях після того, як президент Росії Володимир Путін віддав наказ про вторгнення.

Україна вшановує загиблих як героїв, але оплакувати їх залишається родинам.

Кожна могила прикрашена національними прапорами та усипана вінками та квітами. Портрети солдатів у військовій формі прикріплені до хрестів або висічені на мармурових надгробках.

 

 

Інна поки що не може прикріпити світлину сина на його могилу. Знімок, який був на похороні, досі вдома. Вона ще не готова його відпустити.

Владислав Биканов загинув у червні минулого року під час розмінування під Бахмутом. Йому мало виповнитися 23, а він уже був заступником командира.

“Я вірю, що мій син помер, роблячи правильні речі”, — твердо каже Інна, її донька тихо плаче поруч.

“Я вчителька і завжди кажу дітям: ми праві, ми захищаємо свою країну і наших дітей. Мій син захищав нас. Він вірив у цю справу. І я вірю”, — каже Інна, потім вона робить паузу, окидаючи поглядом прапори і обличчя воїнів навколо.

Вона не була на цвинтарі деякий час, і солдатських могил побільшало.

“Ви думаєте, мій син не боявся? І я боялася, коли він йшов. Усі бояться померти”, — відповідає вона, коли я запитую, що вона думає про тих, хто уникає служби.

“Але, може, бути в рабстві у Росії ще страшніше? Зараз ми бачимо смерть. Це дуже важко. Дуже важко. Але шляху назад немає. Ми не можемо здаватися”.