Утомлений Сізіф

У багатьох інтелігентських головах — смута. Різкий розворот, зроблений новою владою як у зовнішній, так і у внутрішній політиці України, у значної частини суспільства породжує відчуття безнадії, втрати перспективи. Але життя все одно триває, а отже, навіть найгіркішим песимістам доводиться “самовизначатися” в нових обставинах. Індивідуальних варіантів, як виявилося, не так і мало. Скажімо, Юрій Андрухович в інтерв’ю УНІАНу висловився на користь ескапізму — втечі від дійсності. Мовляв, який сенс і далі залишатися в Україні, де “народу просто нема”, а є “союз племен”; де наслідком “програної війни” стала “окупація країни” (це про владу Януковича); де все українське зникає…

Цей настрій і ці слова до болю знайомі. Їм багато-багато років…

“Так набридло бути Сізіфом”, — втомлено (і трішечки манірно) каже Андрухович. І знову-таки: не йому першому набридло. Іншим теж було не з медом. Молодесенька, тоді ще вдвічі молодша за теперішнього Юрія Андруховича Леся Українка теж згадувала Сізіфа і його камінь, який треба підіймати на “гору круту, крем’яную”, а проте завершувала вірш словами Contra spem spero. Може, сто з гаком років тому з народом було краще, ніж тепер?

Що ж, кожному своє. Напевно, в сьогочасних Сізіфів є альтернативи. Можна, наприклад, стати “громадянином світу” — он скільки їх серед літературного люду! Мілош, Кундера, Бродський, Рушді, Памук... Можливо, Юрій Андрухович бачить себе в цьому ряду? Втім, про свою готовність узятися за реалізацію проекту “я йду геть з України” Андрухович про всяк випадок висловлюється так, щоб будь-якої миті можна було все перевести на жарт. Це в його стилі: не сприймайте все надто серйозно, сказав “під настрій”, та й усе…

Ні, не все. Надто глибока ця Андруховичівська печаль, породжена нашою новою українською смутою. І його настрої загалом можна зрозуміти, як і більшість претензій до “союзу племен”. Проблема якості нашої нації справді болюча й гостра, і ця тема варта спеціальної розмови. Проте не менш важливим є питання про якість наших еліт. Нинішні негаразди й тривоги — наслідок безвідповідальності псевдоеліт. Жадібних, продажних, вузьколобих, із холуйською кров’ю в жилах… Яке вже там державницьке мислення!

Звісно, псевдоеліти — продукт суспільний, тож і виходить щось на зразок замкненого кола, з глибин якого й виринули політичні “сіамські близнюки” — Віктор Ющенко й Віктор Янукович. Обидва так і не зуміли стати президентами всієї України, оскільки політика кожного з них була/є провокативною за своєю суттю. Вона працює на роз’єднання, а не на об’єднання. На ослаблення України, а не на її зміцнення. На безперспективність тупого проїдання міжнародних позик, а не на вітер обнадійливих реформ. Янукович так само зорієнтований на свій (і тільки свій!) електорат, як і Ющенко. Тому Андруховичу й хочеться все кинути й податися в світи. Українцеві, який бачить, як в Україні зникає все українське, як запановує СОВОК, дихати стає нестерпно важко.

Тільки… Навіщо Юрію Андруховичу ці дивні казки про українську ідилію без Криму й Донбасу (це з того ж таки інтерв’ю)!? Навіщо обманювати себе та інших, та ще й у такий небезпечний спосіб? Мовляв, “наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад 70% поза дискусіями”. А так… Ті, хто живуть у Криму й на Донбасі, вважає Андрухович, “політично це частина російської нації”. Мимоволі згадуються… писання Дмитра Табачника! В нього, по суті, та сама “теорія”, що й у Андруховича, лише знаки інші. Табачник, не добираючи слів, клене Галичину, без якої так було б добре в “русском мире”…Крайнощі й цього разу сходяться…

А коли спробувати без крайнощів? Коли не вимагати від галичан, щоб вони були такими, як жителі Криму чи Донбасу, а від “донецьких” — щоб вони ставали іншими, “правильнішими” українцями, ніж є? Коли визнати як аксіому, що всі ми — в одному човні, ім’я якого — Україна, і що вже цього не так і мало для співжиття регіонів?

Юрій Андрухович радить — хоч і обережно, з обмовками — не робити “кляту цілісність” догмою. Приїхали: та ж саме на таких “догмах” тримається Конституція України! Якщо забрати з неї одну-другу “догму”, якщо почати реалізувати те, що пропонує наш популярний письменник, усе розсиплеться. Й уже ніколи не збереш.

Розумію: в пана Юрія “чемоданні” настрої. В нього криза сенсів і відчай. Проте як бути всім тим, хто залишається біля каменя, довкола якого — холонучі сліди втомленого Сізіфа?

 Володимир  ПАНЧЕНКО