Проповідь війни

Офіційно УПЦ МП не стає на той чи той бік у конфлікті на Донбасі. Однак ні для кого не секрет, що сепаратистські прапори, під якими сьогодні воює армія “Новоросії”, часто освячені її кліриками, котрі не тільки “духовно окормляють” сепаратистів, а й самі іноді беруть участь у збройному конфлікті на боці агресора.

Цього року я вперше відзначав Великдень в умовах війни. Традиційно вирушивши в одну з макіївських церков, куди ходжу ще з дитинства, я застав закінчення проповіді священика, якого уважно слухало зо три десятки осіб включно з “ополченцями”, що мовчки стояли в кутках. Що мене вразило: за ті недовгі 10 хв його казання, які я застав, батюшка примудрився згадати про війну, не зачепивши ідейно жодну зі сторін. Ані разу не пролунало навіть слово “ополчення”, “фашизм” або “хунта” за збереження чіткого вектора думки з розмежуванням “ми — вони”. Загалом ішлося про те, що “в ці важкі часи ми повинні бути міцні серцями й готові дати відповідь тим викликам, які ставить перед нами час. Цього року ми святкуватимемо річницю перемоги — 70-річчя закінчення “Великої Вітчизняної війни”. І, як 70 років тому, нашій державі сьогодні загрожує небезпека, тож, пам’ятаючи приклад предків, ми повинні мужньо зносити всі злигодні, які Господь послав на нашу донбаську землю”.

Чи не правда, дивовижно? 10 хв проповіді — й жодної обмовки, про яку “землю” чи “державу” йдеться і з якого конкретно боку загроза. Звісно, відповіді на всі риторичні запитання існували, так би мовити, за умовчанням, однак відчуття склалося таке, що присутні ледь стримались, аби наприкінці не зааплодувати цим думкам, наче це була не церква, а чергове зібрання ЦК КПРС.

Утім, аж ніяк не всі священнослужителі такі “толерантні” та обережні в міркуваннях: деякі займають відверто радикальні позиції, трактуючи нинішні події як вселенську боротьбу добра зі злом. Певна річ, “добром” вважають “святу православну Русь”, яка тільки й зберегла справжні духовні начала, тоді як до категорії “зла” перекочовує весь західний світ загалом і Україна в її “фашистському” варіанті зокрема. На сепаратистських ресурсах (на кшталт “Сводок от народного ополчения Донбасса”) можна побачити численні інтерпретації того, що відбувається під соусом “оновлення російської держави через вогонь на Україні”, коли який-небудь ієромонах з УПЦ МП розповідає про лють, яка давно назрівала в серцях української нації, що відкололася від “істинної віри”, перейшовши до УПЦ КП чи УГКЦ, а то й — іще гірше — до протестантів, і про те, що викорінити “зло” в особі “фашиствуючої” нації може тільки “свята православна армія народного ополчення” та іже з нею. І все те виражається однією-єдиною фразою: “З нами Бог”.

Яскравим прикладом цих думок у тих, хто “наставляє” сьогодні “ополчення” перед боями, може служити протоієрей Олег Трофімов, який заявляє буквально таке: “Клепання нової релігії антихриста на ґрунті традиційних для України, таких як греко-католики (УГКЦ), релігій відбувається із цілковитим успіхом, вигадуючи щоразу нові нібито церковні “священнодійства”! Навіщо? Ну треба ж догодити колоніальній геополітиці США в мирському значенні, адже паства тут товар, а в духовному — приготувати прихід антихриста і йому поклоніння в культово-релігійному, привабливому, безперешкодному вигляді”. І тут-таки Трофімов поблажливо додає: “Але ми не відмовимося від України, як Господь не відмовився від Лота і сім’ї його в Содомі”.

Загалом релігійна складова війни на Донбасі проявляється нині дедалі більше, оскільки багато хто з бойовиків щиро вірить у нав’язану Кремлем мантру “з нами правда, з нами Бог”. Зрозуміло, церква у її “священній” московській єдиноначальності виступає тут як покликана провести “воїнство Христове” крізь морок українського неонацизму та фашизму, котрі якщо й не втілилися в реальну плоть на території України, то вже давно розгулюють у головах “святих ополченців”. Причому вражає глибина крайнощів, породжених цими ідеями.

Так, у макіївському транспорті мені не раз доводилося чути розповіді про “ополченця” із золотим німбом над головою, що поліг у бою і тепер раз по раз постає перед очима полонених солдатів ЗСУ як своєрідний докір сумління. Літні люди часто щиро вірять у релігійний мотив “боротьби за Донбас” навіть дужче, ніж у політичне підґрунтя “битви з фашизмом” та інші міфи, вже давно закріплені в місцевій суспільній свідомості російською пропагандою.

Окреме місце в міфології “ДНР” належить розповідям про священиків-мучеників, які зазнають тортур на підконтрольній Україні території: нібито СБУ та “Правий сектор” особливо жорстоко поводяться з парафіянами і служителями УПЦ МП. Побутують уявлення про розорені монастирі та зневажених ченців. Такі речі місцеве населення давно вже приймає за чисту монету, бо ж, як стверджує старе добре формулювання, “з будь-якого неправдивого засновку випливає все, що завгодно”. Вистачить один раз збрехати й дочекатися, щоб у брехню повірила більшість, а все решта саме собою діятиме за принципом “що гірше, то краще”.

Станіслав ВАСІН