Трагедія, яка розігралася в 1940 році, коли було вбито близько 15 000 польських полонених, фактично стала результатом розв'язання війни проти Польщі двома тоталітарними агресорами — гітлерівською Німеччиною, яка напала на Польщу 1 вересня 1939-го, і Радянським Союзом, який згідно із союзницькими зобов'язаннями, закріпленими таємними домовленостями пакту Молотова — Ріббентропа, 17 вересня того ж року відправив Червону Армію у “визвольний” похід на землі Західної України та Західної Білорусі. Тим самим радянські війська вдарили полякам, які героїчно чинили опір фашистському агресору, у спину. На це поляки просто не чекали, тому і не чинили спротиву радянським військам. Внаслідок цього на території приєднаних областей опинилося близько 300 000 польських солдат і офіцерів. Близько 170 000 польських вояків або повернулися додому, або, сподіваючись продовжити боротьбу з Німеччиною, перетнули кордони Литви, Угорщини, Румунії, а вже звідти рушили на захід до Франції.
Близько 130 000 польських вояків виконали наказ свого командування — склали зброю перед Червоною армією і особливими загонами НКВС. Заздалегідь плануючи “визвольний” похід, у відомстві Лаврентія Берії створили Управління у справах військовополонених (УСВ), яке очолив старший майор держбезпеки Павло Сопруненко (в Польщі його вважають одним з винуватців Катинської трагедії). Ті, хто на думку НКВС являли собою найбільшу небезпеку для радянської влади, незабаром опинилися хто на Соловках, хто в Сибіру, а хто і на Луб'янці чи у таборах, яких повно було на території СРСР.
Восени 1939 року були організовані три головні офіцерські табори: Осташковський, Старобільський і Козельський. Загалом же в Союзі було створено близько 130 таборів для військовополонених (в яких були не тільки поляки, а й українці, білоруси, чехи, словаки і навіть німці та фіни).
На початку жовтня згідно з директивою наркома Берії, спущеною наркомам УРСР та БРСР, “військовополонених солдат українців, білорусів та інших національностей, жителів Станіславського, Львівського, Тарнопольського та Луцького воєводств Західної України та Новогрудського, Віденського, Білостоцького та Поліського воєводств Західної Білорусі розпустити по домівках”. Та через десять днів у Москві одумалися, і був відданий інший наказ: “Із кількості відпущених із Західної України та Білорусі відібрати добре вдягнутих та фізично здорових 1 700 чоловік та підготувати до відправки на роботи в Кривий Ріг ешелоном 16 жовтня. Охорону посилити”. Тоді ж, восени 1939 року, були організовані табори, приписані до певних підприємств. Всього в них тримали потім понад 20 000 рядових і молодших командирів польської армії. 14 000 працювали на будівництві стратегічного шосе Володимир-Волинський (в інших документах Новоград-Волинський) — Рівне — Дубно — Львів, 10 300 — на рудниках Криворіжжя, шахтах Донбасу, запорізьких підприємствах.
Історія існування в Кривому Розі табору польських військовополонених мало вивчена. Дізнатися хоча б про деякі факти дозволяють дослідження відомого російського історика Натапії Лебедєвої.
Як згадував почесний громадянин міста Іван Фурт, котрий ще юнаком працював разом з полоненими в механічних майстернях колишнього рудника ім. Кагановича, єдиного табору як такого в Кривбасі не було. Полонені жили там, де й працювали. На нинішній же “Сухій Балці” — спадкоємиці рудника ім. Кагановича, а згодом і рудника ім. ХХ-го партз’їзду, залишки бараку полонених польських вояків і зараз можна побачити неподалік від будинку рудоуправління.
Чому виник Криворізький табір? Певною мірою до цього спонукали деякі обставини. Остання чверть 1939 року і перша половина 1940-го були позначені в Кривому Розі дуже низьким рівнем видобутку руди. Металургам відсипали мізерні партії доменної сировини, і ті тримали печі на тихих ходах, “годували” їх буквально з коліс. Давалися взнаки арешти 1937 року, після яких люди повсюди працювали з оглядкою, боялися, що сміливе новаторство знов коштуватиме голови. “Це був не страх перед чимось конкретним, — згадував потім бранець сталінських концтаборів, відомий кінодраматург Олексій Каплер, — а психологічний настрій, який пройняв людей наскрізь”. Стала відчутною душевна втома, вельми зрозуміла після минулих колотнеч, після того як тисячі керівників гірничого і металургійного виробництв по усьому Союзу опинилися у кращому випадку за ґратами.
НКВС офіційно передав полонених Наркомату чорної металургії (НКЧМ), очолюваному на той час І. Тевосяном. За кожного в'язня Наркомат сплачував НКВС значну суму.
Певно, “вливанням” свіжої робочої сили (а в Криворізькому таборі на початок 1940 року нараховувалося 6 742 військовополонених) Економічна рада СРСР, очолювана А. Мікояном, намагалася виправити становище в головному залізорудному басейні країни. Як вважає історик і краєзнавець Тетяна Воронова, ця спроба була приречена від самого початку. Рабською працею не- навчених рук не можна було зрушити з місця такий індустріальний гігант, як Кривбас.
Сам нарком Тевосян, розуміючи, очевидно, всю непродуктивність підневільної праці, здобув у всемогутньому відомстві Лаврентія Берії право переводити полонених у вільнонаймані робітники, що працювали б за домовленістю. Поляків і українців намагалися заохотити позичками на спорудження власних будинків, видачею радянських паспортів, приєднанням до них сімей.
З приводу ув'язнених поляків із центральних воєводств, хоч їх і було лише 1 700 чоловік, з Москви надійшло спеціальне роз'яснення начальника УСВ П. Сопруненка. Там вказувалося, що виїзд до Польщі зараз ускладнився і поляки перебуватимуть у таборі ще довго, “іх можна вербувати на постійну роботу так само, як українців та білорусів”.
Отже по приїзду до Кривого Рогу полонені працювали хто як умів, розраховуючи на близьку відправку додому. Але час спливав, а про звільнення ніхто і не заїкався. За таких обставин кінець кінцем з'явилося звернення до радянських властей, складене в Марганецькому відділені Криворізького табору і датоване квітнем 1940 року. “Ми, поляки із займаних Вами областей, — писали вони у листі, — звертаємося до Вас із проханням. Нам відомо, що СРСР, оголосивши нейтралітет і не беручи участі у війні як нейтральна держава, обіцяв нас через три місяці звільнити. Ми працювали і чекали визволення, але нас тримають до сих пір, і ми не можемо повернутися до своїх сімей, які лишилися без засобів до існування. Ми не просимо поліпшити наше становище, але ми просимо швидше відправити нас на батьківщину”. Як зреагував Сталін на цього листа — історія умовчує.
“Писали звідусіль, — говорить казахський історик Бауржан Жангуттін. — Потрапивши у полон, військовополонені не втрачали свого особливого менталітету. Якщо, скажімо, таке поняття, як права людини, в Радянському Союзі було пустим звуком, то полонені розуміли його по-іншому. Можете собі уявити, щоб у Радянському Союзі військовополонені — вважай, ув'язнені — страйкували? В архівах зафіксований факт, що “в Криворізькому таборі продовжуються масові ухиляння військовополонених від роботи. Із 6 927 полонених відмовляються від роботи до 2 000 чоловік. Окрім того, не виходять на роботи через відсутність взуття та спецодягу 1 000 чоловік. На шахті ім. К. Лібкнехта (тепер це шахта “Батьківщина”) утримуються 372 чоловіка, абсолютна більшість військовополонених не виходять на роботу. Вони вимагали дотримання своїх прав, нормальних умов праці”, — пише казахський історик.
Люди відкрито відмовлялися виходити на роботу, були випадки втечі з таборів. Збереглися свідчення заступника управляючого тресту “Ленруда”, такого собі Медведєва, який заявив: “Військовополонені — для нас тягар, котрий заважає мені як інженеру працювати...” Становище більшості полонених залишалося досить складним. Вони не могли залишати табір і роботу. Багато з них не були забезпечені одягом і взуттям, в результаті чого їх не могли використовувати в шахтах і на рудниках. Через несплату підприємствами НКЧМ їдальням за харчування ті відмовлялися годувати поляків. Почастішали випадки виробничого травматизму серед військовополонених і їхні відмови виходити на роботу.
Наприкінці листопада 1939 року П. Сопруненко, вже сам розуміючи, що утримання цих людей в неволі протизаконне, запропонував перевести полонених на становище вільнонайманих робітників, закріпивши їх за конкретними робочими місцями, солдат із будівництва зняти, замінивши міліцією. Начальник УСВ вважав за доцільне “приступити до диференціації” офіцерського складу з тим, щоб “вирішувати, яку категорію використати”.
Главі НКВС Л. Берії рекомендації Сопруненка не сподобалися. Він взагалі наказав навести порядки в таборах — виключити можливість втечі з таборів і забезпечити регулярний вихід на роботу. Однак і в січні 1940-го в Криворізькому таборі на роботи виходила лише половина “контингенту”.
Тим часом кожен випадок обурення ретельно фіксувався. У таборі вистачало агентів та інформаторів.
В листі до Сталіна від 5 березня 1940 року Лаврентій Берія запропонував розстріляти 14 700 чоловік із трьох таборів військовополонених (Осташковського, Ковельського та Старобільського). А разом з ними — 11 000 арештантів із в'язниць Західної України та Білорусі. Пропозиція Берії набула чинності в той же день.
Серед контингенту трудових таборів почали виявляти офіцерів, службовців поліції, жандармерії, розвідки, прикордонників, осадників, які підпадали під рішення Попітбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року про розстріл. їх відправляли до Козельського, Старобільського та Осташковського таборів. Разом з 15 000 в'язнів трьох спецтаборів у квітні — травні 1940-го декілька десятків виявлених у таборах НКЧМ офіцерів та поліцейських були розстріляні в Катині, Калініні, під Харковом, в Путивлі та в інших містах. За останніми даними, було знищено близько 22 000 представників польської еліти. Хоча й це не остаточна цифра, бо ще не всі місця поховань знайдені.
Після знищення польських офіцерів та в'язнів по тюрмах, сталінське керівництво зайнялося ліквідацією наркомчорметівських таборів з переводом військовополонених до системи ГУЛАГу. Інтенсивна підготовка до цього тривала протягом усього березня — першої половини травня 1940 року. У першу чергу планувалося вивезти військовополонених — уродженців територій, що відійшли до Німеччини та Литви, потім — жителів західних областей України та Білорусі.
Не були звільнені навіть немічні інваліди, котрих було вирішено доставити в одне з відділень Рівненського табору, де мали організувати їхнє “трудоиспользование”. В той же час майже всі залишені німці та особи, за яких клопотало німецьке посольство, були звільнені та передані німецькій стороні.
Згідно з архівними даними, напередодні ліквідації у відділеннях Криворізького табору перебувало: у “Дзержинськруді” — 2 965 чоловік, у “Жовтеньруді” — 1134, в “Ленінруді” — 1 402, а також у “Нікополь-Марганці” — 1 128 в'язнів. Частину полонених, лояльних до радянської влади, уродженців західних областей було відправлено до Рівненського табору, де вони будували аеродроми, дороги, зводили військові споруди. Найвірогідніше, вони були знищені на початку війни, коли енкаведисти проводили масові розстріли по тюрмах у Західній Україні. А основна група “криворіжців” опинилася у так званому Північному залізничному таборі (Сєвжелдорлазі). Ще на початку етапування конвоїри почали ставитися до поляків як до злочинців, забирали всі власні речі. їхнє ставлення не змінилося і після приїзду. З полоненими поводилися гірше, ніж з кримінальними злочинцями. їх розкидали по відділеннях Сєвжелдорлагу, які були розташовані вздовж майбутньої Північно-Печорської магістралі. У листопаді, коли почалися жорстокі північні морози, майже половина полонених продовжувала жити в землянках. “Всі приміщення, — писав своєму начальству молодший лейтенант держбезпеки Романов, — до зими не підготовлені. Нари з кругляка. Матраців, подушок, навіть соломи немає. Хворі лежать у наметах на нарах з того ж кругляка”. Сусідство з кримінальними злочинцями призводило до крадіжок, побоїв. Працювали по 10 — 12 годин, провалюючись на півтора метри у сніг, часто не маючи іншого взуття, ніж чуні з кори. Людям по декілька днів не видавали хліба, майже повністю було відсутнє м'ясо, жири, овочі. До кінця 1940 року померло 109 чоловік, за перше півріччя 1941 року — ще 70 полонених. Були спроби втеч, але більшість втікачів ловили, засуджували і відправляли у найвіддаленіші дільниці Сєвжелдорлагу, звідки ніхто не повертався. Через найменшу непокору людей засуджували “за антирадянську діяльність”, і ставлення до них було вже як до в'язнів, з якими можна було робити що завгодно. І все-таки північній групі поляків, евакуйованих із Криворіжжя, вдалося вирватися з ГУЛАГу. З початком Великої Вітчизняної війни між емігрантським урядом Польщі і Москвою відновилися дипломатичні стосунки, була підписана угода про формування польської армії на території Союзу. І лише наприкінці червня — на початку липня 1941 року польських солдатів було переведено до Южського табору, а звідти — вже амністованих — у вересні відправлено в Бузулук, Татищево та Тоцьк для формування армії під командуванням Владислава Андерса, колишнього в'язня Старобільського табору. Польська армія першого формування тоді залишила СРСР, рушила на Близький Схід.
Тож, мабуть, варто, щоб і в Україні пройшли меморіальні заходи, присвячені 70-й річниці Катинської трагедії, в тих місцях, де були розстріляні польські військовослужбовці.
Володимир ДУМАНСЬКИЙ, краєзнавець (Кривий Ріг)