Горбачов, Москва, Кремль. Як мер Маріуполя Юрій Хотлубей зустрівся з президентом СРСР

 30 серпня помер перший  і останній президент СРСР, автор розвалу Радянського Союзу Михайло Горбачов.

Минулоріч, до 30 річниці незалежності України, ми мали довгу розмову з колишнім мером Маріуполя Юрієм Хотлубеєм. Це людина, яка була дуже глибоко вбудована в систему комуністичної влади Радянського Союзу. Певний час він працював з Кучмою, зустрічався з Горбачовим. Цікаво було поговорити з чоловіком, якій спостерігав на власні очі, які процеси передували розпаду СРСР, і як відбувався сам розпад країни.

Після новини про смерть Горбачова, любителі СРСР стали навипередки згадувати його як зрадника “великої країни”. Але на той момент, коли Горбачов прийшов до влади, ніякої великої країни вже не існувало. А була країна, яка фактично зупинилась. Її економіка була паралізована. І, вірогідно, ні Горбачов, ні будь яка інша людина вже не могла впоратись с глибою проблем, які накопичились до того часу.

Саме про це розповідав Юрій Хотлубей в інтерв’ю 0629. І нам здається, було б цікаво нагадати про ці спогади. Тож публікуємо фрагмент статті, який стосується саме цього періду історії Маріуполя.

На той момент, про який розповідає Юрій Хотлубей, він був першим обраним, а не призначеним секретарем Маріупольського горкому компартії України. І ця обставина дуже сильно змінила його ставлення до центральних керівних органів.

Далі — пряма мова Юрія Хотлубея.

(Повний текст інтерв’ю ви можете почитати за посиланням).

Протестні рухи в місті і вертикаль влади, що впала

То був 1989 рік. Вже восени у місті розпочалися певні процеси. Люди відчули більше свободи. І почали виходити на різноманітні акції протесту.

“Восени вибухнув цукерковий бум. На майдані Кірова люди перекривали рух транспорту. Зозуля (“председатель” міської ради — мерів на той час ще не було) сховався. Величезний натовп. Люди розгнівано запитували: а що це у нас на фабриці цукерки “стріла”, “пташине молоко” виробляють, а в магазинах їх немає.

А там на фабриці працювала група спекулянтів. Вони скуповували ці цукерки, потім перепродували. Коротше, насіли люди на мене. Години три йшов мітинг. І в мене думка така була: прийду до гуртожитку (а я тоді у гуртожитку жив біля ринку на Бахчіванджі), зберу сумку та поїду назад на Київ. І доки я про це думаю, люди на мене продовжують насідати. І проривається одна літня жінка, дуже агресивна: “А ну підемо до тебе додому, подивимося, чим у тебе холодильник забитий!”

А я кажу: шановна, я в гуртожитку живу. Жодних забитих холодильників у мене немає. Вона так засмутилася тоді (сміється).

Коротше кажучи, я починаю керувати процесом і відчуваю, що народ піддається. І ми формулюємо 8 чи 9 пунктів щодо проблем міста, які пропозиції, і голосуємо. Я ставлю питання на голосування, і вся ця братія голосує. Уявляєте? І потім я зрозумів, що то вже перемога. А тут мені повідомляють, що вже три години дня, і з “Азовмашу” після зміни мають приїхати робітники — підтримати мітингувальників. І я розумію, якщо вони приїдуть — тоді все, зламаюсь, якщо зараз не приборкаємо натовп.

І що відбувається далі. Ідуть протести. Штурмують обком партії у Донецьку. І у Маріуполі мітинги. І ось йде пленум обкому у січні 90-го року. І я чую моє прізвище назвали. Виявляється, мене обрали керівником делегації від Донецької області — до Михайла Горбачова. 

Аня з Амвросіївки, доярка, член обкому партії, Діма Талалаєв із Донецька, перший секретар райкому, і я, перший секретар Маріупольського міськкому партії, увійшли до складу делегації. Завтра квитки — і до Москви до Горбачова. Порушувати питання, як нам далі бути. Яка роль генерального секретаря? Нехай пояснить”.

Горбачов. Москва. Кремль.

“Приїхали ми до Москви. Оселилися у готелі “Росія”. І на прийом. А нам крутять пальцем біля скроні... Який Горбачов, хто ви такі і куди приїхали. Ну, ми зателефонували до Донецька, говоримо, так і так, не приймає нас. А донецький обком був впливовим у СРСР. Івашко дзвонить Горбачову та просить прийняти делегацію. Сидимо ми у готелі. Десь о восьмій вечора приїжджає Розумовський, секретар ЦК КПРС. Волга чорна, охоронець, він, водій та нас троє. Ну, я так більше підтягнутий. А Діма великий, і ця доярка на молоці така. Ну, коротше четверо нас залізло на заднє сидіння. Розумовський, як король, поряд із водієм. І заїхали на територію Кремля.

О сьомій вечора встали під стінкою, стоїмо чекаємо. Вийшов охоронець, лисуватий генерал. Не перевіряв ні кишень, нічого. Ось так понюхало повітря, як вовчара. Стоїмо під стінкою та чуємо через зачинені двері через кожні 15 хвилин “Слухаю Раїса Максимівна”, “Так точно, Раїса Максимівна”.

У нього Яковлєв, у нього Примаков, а він із Раїсою Максимівною. Аня, доярка, почала сваритись: “Ось с...а. Не дає мужику працювати”.

Заходимо. А вони стоять — маленькі, круглі такі, і Примаков, і Яковлєв. Лук'янов очолював тоді Президію Верховного Совєта. Вийшли вони втрьох із кабінету, підійшли до нас, за руку з кожним привіталися. А Аня дивиться на них із таким захопленням, каже, “Господи, як портрети!” А тоді портери їх повсюди висіли. І вона схожість визначила чітко.

Зайшли до приймальні Горбачова. Невелика приймальня, але багато апаратури було там. Горбачов на порозі нас зустрів, потиснув руки. Розумовського та Аню садить по один бік, а ми з Дімою — навпроти. І ми визначили ролі, хто якесь коло питань порушує. А я пишу стенограму у блокнотику. 

Зустріч тривала 55 хвилин. Ми педалювали на тому, що треба визначитись із лінією партії. Натовп збирається, протести не вщухають, і треба щось робити. А Горбачов уникав відповіді. Казав: втрясеться ця ситуація сама собою. Мовляв, люди вимагатимуть переобрання. Нічого страшного буде одна хвиля кадрових змін, буде друга. Тобто, в принципі, народ визначить лідерів. І все якось улагодиться. 

Попрощалися з ним, вийшли. І Аня каже: “У вас горілка є?” Тяжкий осад у всіх залишився, моторошно. Я свого часу зі Щербицьким (перший секретар ЦК Компартії України — прим. авт.) їздив Україною. Це ж брила була така! Справжній такий! Україну любив і справді багато робив і навіть пожертвував кар'єрою, коли розкритикував Хрущова за кукурудзу. Хрущов дав команду його забрати з ЦК. Сильна особистість була. А тут Горбачов… Щось таке вертляве, слизьке… Абсолютно немає довіри. Що ми йому не довіряли, що він нам. Тобто відчувалося, що ми вже не партнери.

Паралельно з руйнуванням ролі партії йшли аналогічні процеси і по підприємствах. Збиралися трудові колективи та обирали директорів шахт, заводів. Таким чином, і господарський важіль управління був втрачений, і партійний.

Після зустрічі з Горбачовим, я виступив на пленумі ЦК Компартії України та зачитав стенограму нашої розмови. Еліта України зібралася тоді на Банковій. І коли я почав зачитувати і дійшов до моменту, що через конкурси народ фільтруватиме керівників, доки на комусь не зупиниться, зал вибухнув! Вони розуміли, що в принципі всі вони підуть під ніж. І звичайно, всі розуміли: непідготовлені люди, які ніколи не брали участь у справжніх виборах (усі розуміли, що в СРСР з явкою 99% і 100% — за, — це ніякі не вибори), не зможуть зробити свідомого вибору”.

Це означало кінець партії...”