Фінансово-банківський хомут на шиї України

А відомо, що яскравих економічних успіхів досягали лише ті країни, які на шляху реформ від тоталітарних устроїв до ринково-демократичних добивалися твердості своєї грошової одиниці. Візьміть Японію, Німеччину, Тайвань і, звичайно, Китай. Що ж заважає нам це зробити?

І чому саме в Україні зчиняються найгучніші скандали щодо дискредитації національної грошової системи? Внутрішнє чи зовнішнє походження мають фінансові колапси, що вже тричі відбулися в нас за невеликий час існування власної грошової одиниці? Чому усі фінансові колізії покриті таємницею вищої секретності й чи контролює українська держава величезні внутрішні та зовнішні валютні оборудки, які здатні підірвати основи самої державності? Нарешті, як пояснити найгірший серед країн Європи стан банківсько-кредитного та фондового секторів, що має незмінний, перманентний характер? Не тільки за формальними показниками фінансової стабільності, монетарної ліквідності, підтримки вартості, доступності фінансових ресурсів тощо, не тільки за ступенем забезпечення ними реальної економіки, а й за ефективністю, правомірністю та рівноправністю розподілу їх між суб’єктами економіки, повноцінністю національних грошових значень та виконанням найпершого зобов’язання влади зберігати заощадження своїх громадян.

Національна грошова одиниця є слабкою і постійно втрачає свою вагомість. Вона відособлена від інших валют (неконвертована) та малорухлива, обмежена у своїй функціональності (тому її ще називають дерев’яною). Очільники країни та економічні тузи живуть не у гривневому, а в доларовому просторі, гарантувавши собі фінансову безпеку. Для решти вони визначили гривневе життя, у яке, немов у гетто, загнані наші люди.

Ми перебуваємо у фінансовій резервації, кордони якої суворо охороняються і позбавляють людей їхніх прав і свобод. Адміністративні укази та методики спускаються згори й не обговорюються. При цьому влада не забезпечила громадян грошовими коштами для міжнародних розрахунків, доступними і довготерміновими гривневими кредитами, інструментами гривневих інвестицій, відповідальними та чесними банківськими послугами. Усі ми перебуваємо ніби під ковпаком банків, з якими уклали угоди, та Нацбанку, який діє безконтрольно, свавільно й своїми діями вже протягом двох десятиліть підриває платоспроможність наших сімей. Виступаючи одноосібним розпорядником грошових потоків, він практично привласнив собі кошти громадян і, за радянською ідеологією, поставив нас у позицію прохачів фінансових подачок та елементарних послуг. Банкірам не потрібно надавати людям кредити, вони відгородилися від споживачів надвисокими відсотковими ставками та власним валютно-спекулятивним і майновим бізнесом. Вони самі підвищують плату за свої послуги та прокручують сумнівні оборудки з центробанком, які нерідко нічим не відрізняються від фінансових пірамід та незаконних змов з урядом і регулятором. Вони створили мафіозні клани і не випускають прибутки зі свого фінансового сектору навіть в умовах фінансової кризи. Використовують свої можливості й нелегально відкачують долари, зароблені українцями, які працюють на іноземців або продають товари на закордонних ринках, на власні іноземні рахунки, виступаючи проти таких прав для інших своїх співвітчизників. Фінансове чиновництво відгородило Україну від усього світу, згородили анклав, у якому експлуатують українське суспільство. Чи прагнули фінансової закритості новонародженої держави провідники національної незалежності України? Хто підкинув нам цей принцип відгородження та відмежування, від кого і навіщо? Чи стали ми від цього впевненішими і багатшими? Навколо зруйновані підприємства та зголоднілі люди, проте зазвичай банкірів це не турбує.

Для фінансового керівництва, як видається, важливою є не побудова ефективної національної грошової системи, а формальні її показники, тобто суто політичні ефекти.

Проте в останні роки влада відмовляється відповідати й за формальними показниками. При цьому відомо, що в ринковій економіці розподіл фінансів є визначальним для всього матеріального обороту, для всього суспільного життя. Чому ми живемо в таких фінансових умовах? Банкіри знахабніли чи сама система створила для них особливі, безтурботні й безвідповідальні умови? Деструктивною є загальна фінансово-економічна політика держави чи невмілим — регулювання центрального банку? Спробуємо знайти відповіді на ці запитання.

 

Державницькі складові грошової системи

Держава, що вдруге після сімдесятирічної перерви виникла на мапі світу, не всім країнам була до вподоби. І якщо потрібно усунути її зі свого геополітичного місця, то найкраще це зробити, зруйнувавши національну грошову систему. Спочатку треба не дати останній зміцнитися. А отже, не дозволити їй створити валютні засоби для міжнародних розрахунків, без яких держава опиниться поза міжнародними відносинами і не визнають її суверенітету. Останнє керівництво Радянського Союзу вважало за краще розтринькати і вкрасти золотовалютні фонди однієї з найбагатших держав світу, аніж розподілити величезні скарби для фінансового забезпечення майбутнього народів новітніх визволених країн. Воно не подумало навіть про майбутнє імперської нації. То чи варто було чекати від нього сумління щодо колоніальних народів, яким був й український? Українські провідники на етапі відновлення державності у 1990—1991 роках навіть повірили в утопію успадкування золотих скарбів полковника Полуботка, що зберігалися в банках Великої Британії у XVII сторіччі. Проте для створення національної грошової системи потрібні не лише золоті запаси. І, на мій погляд, її досі не створено.

Десятиліття без грошей

Україна після відновлення незалежності перебувала в режимі суворої економії. Але не всі це усвідомлювали і дотримувалися. Особлива провина лежить на перших наших президентах, які у 1992—1993 роках, отримавши права грошової емісії, почали

“безшабашно” роздавати кредити Національного банку всім пострадянським господарським авторитетам, які до того ж мали певний політичний вплив. Так з’явилися централізовані кредити сільському господарству, будівельному і військово-промисловому комплексам, які завжди фінансувалися із союзного бюджету й тепер опинилися біля розбитого корита. Вони вимагали кредитів на поповнення обігового капіталу, якого в умовах зростання цін хронічно не вистачало. Але випуск додаткових грошей лише підштовхував ціни вгору й потреба в обігових коштах ставала ще більшою. Підприємства знову зверталися до регулятора по допомогу. З цього бере початок гіперінфляція, через рекорди якої світ вдруге після Чорнобильської катастрофи почув про Україну. Добре, а де були голови НБУ тих часів (Вадим Гетьман і Віктор Ющенко) та головний економіст уряду віце-прем’єр-міністр Віктор Пинзеник? Зруйнування грошової одиниці, номінали якої знецінювалися більше ніж на 50 % за місяць, зробило неможливими банківські кредити, і заводи стали. Відсоткові ставки у тих нечисленних випадках, коли фінустанови надавали позики підприємствам (наприклад, у межах однієї фінансово-промислової групи), сягали 200%. Рахунки більшості пострадянських заводів були заблоковані. Запанував бартер, майже припинилися безготівкові грошові платежі. У 1990-ті роки не було зведено жодного багатоквартирного житлового будинку, жодного повноцінного промислового підприємства, жодної нової лікарні. Для реального відновлення банківських кредитів знадобилося довгих шість років, протягом яких виробництво і далі падало.

Інший бік гіперінфляції та знищення грошової системи в ті роки — анігіляція грошових заощаджень українських сімей. З економіки просто викреслили роздрібні фінансові накопичення. Спочатку, у 1992 році, усі рахунки громадян в Ощадбанку України були заблоковані, видача грошей зупинена. Потім, у 1996-му, ці кошти проіндексували (збільшили номінально в 100 тис. разів) і взагалі вилучили з депозитних рахунків, закрили на позабалансовому рахунку того самого Ощадбанку. Нагадаю, що інших банківських ресурсів у 1992—1994 роках узагалі не було. Не було заощаджень в інших комерційних банках. Тобто банківський сектор незалежної України фактично починав з нуля. Вилученням заощаджень громадян з обігу був перерваний нерозривний зв’язок між матеріальними засобами виробництва і джерелами надходження до нього комерційних коштів. Виробничий капітал і фізично, і морально зношувався без відновлення. Заморожені заощадження досі не допущені до економічного використання (окрім виплат по тисячі перед виборами), а отже, по-перше, мільйонам наших громадян завдано величезних матеріальних збитків (на 550 млрд грн у сьогоднішньому обчисленні), а по-друге, економіка позбавлена потужного ресурсу і через це надто тривалий час, до 2000 року, перебувала у стані безупинного падіння.

Кому це було вигідно і хто є замовником тієї фінансово-грошової політики? Служба безпеки України на це запитання відповіді не дала. Вона не помітила, чи були українські високі чиновники виконавцями чужих замовлень. На диво, країна вистояла, люди витерпіли, нація піднялася з попелу. Але ціна, яку заплатили наші співвітчизники, незмірна: зменшення населення на 7 млн осіб, зниження рівня життя більш ніж наполовину, поширення ганебних для цивілізованих країн явищ: епідемій туберкульозу, сказу, СНІДу, висока дитяча смертність тощо.

Отже, наслідком став величезний розрив між нашою країною і Росією, яка успадкувала грошові інститути, міжнародні валютно-майнові цінності та заощадження Радянського Союзу, що допомогло швидше поставити на ноги свої соціальні й економічні системи. Недопущення фінансового колапсу дало їй змогу зберегти у діючому стані більшу частину успадкованих від соціалізму підприємств. Окрім того, наш північний сусід увійшов у ХХІ століття з великими запасами золотовалютних резервів, у той час як у нас вони були мізерними (менше ніж $2 млрд) на тлі великого державного зовнішнього боргу. Ми програли політично. Результат — високий рівень безробіття та постійна міграція українців на заробітки до сусідньої країни; від’ємний баланс торгівлі й боргова залежність від РФ, що трансформується в політичну залежність і часткову втрату нашого суверенітету. Уроки того періоду — жити з профіцитом зовнішньої торгівлі, не накопичувати міжнародні борги, зміцнювати національний суверенітет, що коштує дуже дорого.

Проте ці уроки були швидко забуті. Не встигли українці потішитися новоявленою у вересні 1996-го дійсної грошової одиниці — гривні (до речі, Віктор Ющенко кілька років відмовлявся проводити грошову реформу), як у середині 1998-го почався її дрейф униз водостоком валютного курсу. Причиною став дефіцит зовнішньої торгівлі. Зокрема, накопичувався борг з оплати імпортного газу через неплатоспроможність населення і комунальної енергетики, а також брак твердої валюти. Ситуація погіршилася після дуже підозрілого і незрозумілого розміщення невеликих валютних резервів НБУ в боргові папери Російської Федерації, за які були обіцяні шалені річні відсотки (40%). Але 1998-го російський уряд оголосив дефолт, і нам довелося розпрощатися з надією повернення валютних вкладів у їхні папери. Після цього Нацбанк України підвищив вартість долара з 1,9 грн у першій половині 1998-го до 5,1 грн у 1999-му. То був другий удар по українському середньому класу та підприємництву. Рівень життя знову знизився, зросла кількість підприємств, банківські рахунки яких були заморожені. Кому ззовні були вигідні ці маніпуляції з грошовою системою України, відомо. То в чиїх інтересах діяли тодішні керівники? Якщо ж взяти до уваги, що вони знову проявили махрове невігластво (НБУ очолювали Віктор Ющенко та Володимир Стельмах, а кабмінівську економіку — Сергій Тігіпко), то відповідальність лежить на тому, хто їх контролював, — президенті України Леоніді Кучмі. Натомість ніхто з них не був покараний. Навпаки, президента переобрали на другий термін, а решта отримали кар’єрні підвищення. Жодних уроків не було винесено. Це зробило погану послугу в майбутньому, коли Ющенко став на чолі держави. Здається, саме з того моменту він відчув свою цілковиту безкарність у грошово-боргових і валютних справах.

Таємниці емісійної лавини 2008 року

Ми підходимо до подій 2008-го, найгіршого після 1992—1993-го і також покритого таємницею банківського сакрального законодавства. Саме в цей рік було допущено два серйозні, на мій погляд, порушення грошового регулювання.

Перше порушення. Спочатку була негласно задекларована політика ревальвації валютного курсу гривні, що знайшло підтвердження ще навесні 2005 року, коли курс зріс з 5,3 до 5,1 грн за долар. Знову ж таки на чолі цих процесів стояли президент Ющенко і міністра фінансів Пинзеник. Сигнал був почутий європейськими та світовими фінансовими колами. Здійснення ревальвації фактично означало запит українського уряду на іноземний короткостроковий спекулятивний капітал, який спеціалізується на купівлі місцевих державних облігацій та кредитуванні імпорту в Україну. Вочевидь, влада прагнула швидких успіхів у наповненні бюджету та підвищенні купівельної спроможності громадян. І цю політику не можна назвати інакше, як штучне надування внутрішньої економіки іноземною валютою та створення додаткових можливостей збуту в Україні імпортних товарів.

Операції з купівлі державних облігацій іноземцями та кредитування імпорту в умовах ревальвації локальної валюти дають змогу кредиторам заробляти не тільки на відсотках, що нараховуються за облігаціями і сплачуються імпортерами, а й на зростанні внутрішнього курсу гривні, що відбувався в період між купівлею і погашенням облігацій та між наданням імпортерам валютних позик і їх поверненням. Із початку 2008-го декларації уряду щодо курсу на зростання валютної вартості гривні почали послідовно втілюватися в життя, коли вона за чотири-п’ять місяців збільшилася з 5,2 до 4,6 грн за долар. Для іноземців ці операції були настільки привабливими, що вони вирішили отримати статус резидентів, для чого відкривали місцеві філії західних банків або купували права власності на українські комерційні кредитні установи. Ажіотаж навколо банківського ринку України був таким великим, що ціни при купівлі банків явно зашкалювали і, як тепер стало зрозуміло, були завищені втричі-вчетверо. У цей час спостерігався приплив масштабних іноземних банківських кредитних ресурсів: у 2006 році — $5,7 млрд (з них короткострокових позик $3,5 млрд); у 2007-му — $11,3 млрд (короткострокових — $4,5 млрд), за три квартали 2008-го — ще $8,4 млрд (короткострокових — $1,2 млрд). Паралельно наростав дефіцит зовнішньої торгівлі — імпорт перевищив експорт у 2006 році на $3,4 млрд, у 2007-му — на 8,1 млрд, у 2008-му — на $14,4 млрд.

У період припливу спекулятивного капіталу українське фінансове керівництво допустило ще одну серйозну регулятивну помилку: заборонило валютні кредити на внутрішньому ринку. В результаті валютні надходження на банківські депозити суттєво зменшилися, а ті, що накопичилися, були спрямовані на валютні спекуляції та підтримку короткострокового імпорту. Наслідком стали ще більший попит на іноземну валюту і ще вища ревальвація національної грошової одиниці.

Розхитування курсу гривні негативно позначилося на внутрішньому кредитному ринку. Українські банки теж заохотилися заробляти на валютних спекуляціях та курсових різницях. Гривнева маса стала недостатньою (вона перебралася на валютний ринок), і відсоткові ставки за гривневими позиками почали ставити рекорди. Експортні виробництва через брак обігового капіталу зменшили оберти. Відставання обсягів експорту від обсягів імпорту діставало додатковий імпульс.

Ще одна закономірність — коли відбувається очікувана ревальвація локальної грошової одиниці та інші заохочення імпорту, припиняється надходження прямих іноземних інвестицій, спрямованих переважно на розміщення в країні виробництв товарів іноземного походження. Тож валютних надходжень з-за кордону стало не вистачати. У вересні НБУ пішов на девальвацію, допускаючи перевищення всередині України попиту на іноземну валюту над її ринковою пропозицією, щоб збити надлишковий попит. Звідси бере початок другий акт драми, який привів грошово-кредитну систему країни до чергового колапсу.

Друге порушення. Коли стрілка валютного курсу хитнулася в прямо протилежний бік — до девальвації гривні, іноземні інвестори перелякалися не на жарт, адже не для того завели в Україну короткострокові позикові валютні ресурси. Вони чекали цілий місяць, сподіваючись, що український центробанк зупинить падіння і стабілізує курс. А потім стали розривати контракти, зупиняти операції з державними паперами (на щастя, більшість із них були короткостроковими) і повернули валютні кредитні кошти в інший бік — на Захід. Тоді вже почалася справжня паніка. За IV квартал 2008 року вітчизняні банківські установи повернули іноземних кредитів на $2,8 млрд і всі вони були короткостроковими. Для цього закордонні кредитори кинулися скуповувати долари на внутрішньому валютному ринку, сподіваючись мінімізувати свої втрати від девальвації. Попит на валютні цінності різко зріс, а отже, підвищення курсу долара ще пришвидшилося. Можливо, у якийсь момент грошовий регулятор схаменувся і, щоб зупинити пожежу девальвації, почав викидати на ринок резервну валюту “тонами”. За три останні критичні місяці 2008 року Нацбанк продав золотовалютних цінностей зі своїх резервів на близько $10,5 млрд. Та це не допомогло. Девальваційна лавина накрила собою всю українську економіку. Нагадаю, що за три місяці гривня знецінилася майже удвічі (до 8,4 грн за долар), а ВВП України впав на 25%.

Виникає питання, чому для повернення $2,8 млрд кредитів забракло $10,5 млрд резервів НБУ? І куди поділася решта $7,8 млрд. Виявляється, що, всупереч будь-якій логіці, у той час коли однією рукою грошовий регулятор передавав долари на ринок для врівноваження попиту і пропозиції на них, другою він щедро роздавав емісійну гривню комерційним банкам. За ті самі три останні місяці 2008-го видав деяким із них позик на загальну суму 105,5 млрд грн (еквівалент $14,8 млрд): у жовтні — 29,2 млрд грн, у листопаді — 45,5, у грудні — 30,7 млрд грн. Окремим структурам “на законних правах” впала “манна небесна” у розмірі 7,1 млрд грн. Звичайно, ті гроші фінустанови використали для купівлі валюти з нацбанківських резервів. Тобто регулятор своїми діями штучно збільшував попит на долари, тривалий час не перешкоджаючи встановленню ринкової рівноваги. У січні 2009 року нацвалюта припинила карколомне падіння, після того як НБУ видав за місяць лише 4,7 млрд грн емісійних гривневих кредитів і для задоволення надлишкового попиту на ринку йому вистачило $1,6 млрд валютних інтервенцій.

Таким чином, постає низка питань: 1) чому ніхто з фінансових очільників не встановив перешкод на шляху руху високоризикованого спекулятивного капіталу в Україну і чи не мала тут місце змова з іноземцями; 2) хто є ініціатором тієї грошової політики, яка розхитала обмінний курс гривні й спричинила відхід її ресурсів із кредитних ринків на валютний, що підвищило відсоткові ставки за позиками і призвело до зростання вартості долара на внутрішньому ринку; 3) чому Нацбанк України у критичний період девальвації навмисно провалював валютний курс і робив це з руйнівною для вітчизняної економіки швидкістю; 4) що дало йому змогу здійснити видачу емісійних кредитів у таких необмежених обсягах, кому видавалися ті кредити і чи не була це прихована форма роздачі валютних резервів?

Сьогодні з високою імовірністю можна дати відповіді на всі ці питання. Фінансове керівництво, на мій погляд, розуміло небезпеку короткострокових спекулятивних іноземних позик, але це не завадило йому відкрити шлях цим грошовим потокам. І причиною є не тільки професійне невігластво, адже методи боротьби з припливом спекулятивного капіталу добре відомі. Водночас бездіяльність влади наштовхує на думку про сприяння чиновників спекулянтам.

Те саме невігластво завадило українським урядовцям побачити всю хибність політики ревальвації валютного курсу (деякі з них сліпо вірили, що таке посилення української валюти здешевить вартість імпортних товарів в Україні, тобто вбачали в цьому позитив), яка до того ж проводилася в умовах зростання дефіциту зовнішньої торгівлі як довгострокового чинника. Нагадаю, що саме в цей період президент і уряд приймають рішення про підвищення вартості імпортного газу і перехід до закупівель російського палива замість туркменського. То було виявом проімпортної дефіцитної політики, яка проводилась у той час. Тобто випереджаюче зростання імпорту і політика ревальвації не були випадковими. Вони здійснювалися цілеспрямовано і привели до закономірного підсумку, який, проте, був неочікуваним для влади.

А ось те, чому НБУ не зупинив падіння курсу гривні, а сприяв йому в критичний момент, не можна пояснити некомпетентністю чи недосвідченістю. І президент України Віктор Ющенко, і голова Нацбанку Володимир Стельмах мали досвід подолання подібної валютної кризи наприкінці 1990-х років. Тому їхні дії не можна визнати помилковими чи випадковими. Чому НБУ наштампував надлишкову гривню, кому і на яких умовах він її роздавав — питання, що належать до компетенції спеціальних органів.

Можемо лише констатувати, що методи та інструменти ведення емісійно-грошової політики, узаконені, до речі, самим центральним банком, треба визнати вельми сумнівними. Так, щорічне “друкування” грошей та обсяги їх роздачі в “одні руки” дозволені без обмежень і реалізувалися через кілька грошових каналів, більшість із яких є довільно наповнюваними. В першу чергу це розподіл емісійних сум на тендерах (тобто просто роздача грошей банкам, що подали заявки і визначилися з відсотками) під широкий перелік штучних майнових застав. Під останні банки надавали позички господарським і побутовим клієнтам, а тепер, передавши їх центральному банку, втратили можливість продати відповідне майно для відшкодування неповернутих сум. Не взмозі його реалізувати й грошовий регулятор, оскільки це не є його функцією. Виходить, що усі ці заставні операції — фікція, привід, ширма для прямої передачі надрукованих банкнот окремим банкам. Іншими джерелами рефінансування, що використовуються НБУ, є надання банкам одноденних кредитів, погашення депозитних сертифікатів, виділення стабілізаційних кредитів тощо. Один банк може одночасно отримати гроші з декількох джерел незалежно від реальних потреб ліквідності. Головне, щоб на необхідну суму були застави і закладні широкого спектру — від державних облігацій до господарських векселів, гарантій, складських свідоцтв і майнових застав. Але як може видавати центральний банк позики під майнові застави чи складські свідоцтва? Надумані способи витребування комерційними банківськими установами емісійного рефінансування залишають можливості корумпованих відносин. Я не здивуюся, якщо в пресу потрапить інформація про отримання яким-небудь підприємством кредитів у кількох банках під одне й те саме майно. Не даремно, окремі емісійні кредити сстановили кількамільярдні суми. Навіщо така кількість каналів та інструментів рефінансування? І навіщо центральному банку брати на себе ризики, які допустимі тільки комерційній кредитній установі?

Усе це скидається на домовленість між емісійним центром і банками — необхідно тільки довести, що тобі потрібна саме така сума. Нацбанк не має обмежень на друк грошей, і за те, чим ці гроші забезпечені, ніхто не відповість.

Можна сказати, що таким чином одержувачі емісійних позик мали можливості скуповувати резервні долари, що синхронно надходили на внутрішній ринок, і переводити їх за кордон. Якщо такі припущення правильні, це означає, що 2008 року в Україні відбулася масштабна корупційна оборудка: певні приватні банки отримали гігантські емісійні кредити від НБУ, які були неправомірними та шкідливими для фінансової системи країни, але дали їм можливість протягом кількох тижнів здійснити спекуляції на мільярди американських доларів і потім вивести їх за кордон. Недаремно Генеральна прокуратура України оголосила у розшук голову правління одного з таких банків — Надра Банку — Ігоря Гіленка, який втік з України і ховається в Росії під прикриттям тамтешнього паспорта. Знову ж таки де була СБУ, чим вона займалася в такий надто бурхливий час? Адже більшої шкоди національній безпеці нашої держави, ніж розвал її грошової системи, годі й шукати. Відсутність будь-якої реакції з боку цієї служби та інших правоохоронних органів, навіть після прес-конференції в ті дні одного із заступників голови НБУ, на якій він заявив про корупцію в Нацбанку, свідчить про те, що оборудка здійснювалася під дуже високим прикриттям.

Окрім усіх криміногенних складових проблеми нас має цікавити також суть питання: чи має право на подальше існування модель грошової системи, яка дозволяє такі фінансові зловживання і розтрати?

Володимир ЛАНОВИЙ