Під час війни Антон не лише науковець, але і волонтер. Спочатку допомагав евакуйовувати людей під час окупації Київщини. Зараз шукає автомобілі для військових.
-
Чому, щоб передати машину ЗСУ, треба пройти кілька кіл пекла?
-
Як говорити з людьми в гарячих точках, щоб вони погоджувались на евакуацію і не заважали військовим?
-
Чому без науки неможливо виграти війну?
Про це “Українська правда” поговорила з Антоном Сененком.
Нижче — скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на youtube-каналі УП.
“Нам потрібна українська DARPA, яка збере найкращих інженерів і буде системно фінансуватися”
— Ти постійно наголошуєш, що “Усі сильні армії світу опираються на свою науку”. Наскільки сильною українську армію робить зараз українська наука?
— У 2022 році українська армія зустріла ворога в набагато кращому стані, ніж у 2014-му, бо за ці роки науковці, інженерно-технічний персонал і конструктори активізували певні напрацювання.
— У соцмережах інколи можна зустріти коментарі: “Навіщо ми просимо у партнерів озброєння? Давайте зробимо свій F-16, свій танк чи свою ядерну зброю”.
Але насправді Україна зараз не може це зробити. Чому?
— Дослідницькі роботи — це системна робота у спокійних наукових лабораторіях чи інженерних конструкторських бюро, де розумні люди сидять і вигадують нову “вундервафлю” (від нім. Wunderwaffe — “дивовижна зброя” — УП), яка потім їде на дослідне виробництво, а звідти — на конвеєр. На це потрібні роки і бодай якісь гроші, яких насправді не було. Тому за цей час фактично всі люди з клепкою “розсмокталися”, ми втратили величезний людський потенціал науковців.
Окрім того, ми втратили практично всю високотехнологічну промисловість. Її не модернізовували, тому вона не могла конкурувати із західними технологіями, і олігархи або продавали ці ресурси за кордон, або просто випилювали це все на металобрухт.
Усі кажуть: “Нам потрібна своя потужна ракета, яка буде бити на 1000 кілометрів”, “Нам потрібен свій “Шахед”. Але Іран, для того щоб зробити “Шахед”, десяток років нормально так вкладався в цю програму. “Байрактар” — це теж технології, які розроблялися протягом багатьох років.
Тобто не працює так, що сьогодні ти дав будь-які гроші й у тебе завтра з'явилася технологія. Вам потрібно виховати кадри, відновити конструкторські, інженерні та наукові школи.
А зараз на деяких військових виробництвах буває так, що керівники їздять до пенсіонерів і просять, щоб ті вийшли на роботу і почали щось робити. Тому що молоді не вистачає, знань не вистачає, кваліфікації не вистачає. Це — цілий комплекс проблем.
Нам потрібна українська DARPA (Агентство передових оборонних дослідницьких проєктів США — УП), де будуть зібрані найкращі інженери, яка буде системно фінансуватися.
— А наскільки російська наука зараз підсилює російську армію?
— Дуже сильно. Насправді це почалося давно. Ще в “нульових” Росія запроваджувала велику кількість програм для талановитих молодих науковців. Наприклад, підписуєш контракт з якимось науковим інститутом і одразу отримуєш якусь іпотеку на квартиру. Молодь з України, з Києва, зокрема, висмоктували відразу до Москви, даючи їй там умови для роботи.
Зараз російська наука є однією з основ російського режиму.
— Навколо науки та науковців існує чимало стереотипів. Який із них особисто тебе найбільше дратує?
— Наприклад, той, що “всі науковці — старі”. Це — класичний ейджизм. Насправді вік науковця — неважливий. Головне, щоб він мислив і приносив якесь нове знання у скарбницю людства.
Водночас так склалось, що через жалюгідне фінансування науки в Україні молодь просто в науку не йде. Тому у нас справді велика кількість людей “поважного віку”.
І другий стереотип, який дратує: “Ти ж науковець! Ти маєш це впровадити!”. А якщо ти кажеш, що займаєшся фундаментальною наукою і опублікував якусь статтю чи наукову роботу, на тебе дивляться і кажуть: “А, так ти нічого не робиш…”
— Як часто ти чуєш запитання: “Навіщо фінансувати науку, якщо вона не може показати швидкий результат?”.
— Такі запитання виникають через брак освіти, коли людям не пояснюють, як насправді розвивалися технології і який величезний шлях треба пройти від нового відкриття до його реалізації у житті.
До того ж сама ідея може бути класною, але потім виявиться, що вона просто нежиттєздатна. І це — нормальна історія, коли з, умовно, 10 досліджень тільки одне виявляється знаковим. Але для того, щоб отримати ось це одне успішне дослідження, нам треба профінансувати усі десять.
— Чи може український бізнес вирішити питання з фінансуванням української науки?
— Український бізнес насамперед має вирішити проблему забезпечення самого себе. Бо для того, щоб інвестувати в науку, потрібно розуміти, що ти вкладаєш гроші на 5 років наперед (як мінімум!). Тому поки бізнес дуже обережно до цього ставиться. І це — нормально.
Це питання не суто науки і не суто бізнесу. Це питання нормальної правоохоронної системи, нормальних судів і нормальних економічних стосунків у державі.
— Прикладні науки можуть допомогти виграти війну технологічно. А як можуть допомогти виграти війну гуманітарні науки?
— У нас зараз триває потужна битва за уми українців, за національну ідентичність, за самоусвідомлення нації і взагалі за пошук відповідей на питання “Хто ми є?” і “Чому ми не Росія?”.
Історики, філософи, філологи мають працювати над тим, щоб окреслити українцям, хто вони є, звідки пішли міфи про “російську велику культуру” і показати, що в нас теж є своє.
“Зараз, щоб завезти в країну машину для військових, треба пройти коло бюрократичного пекла”
— Ти не лише науковець. Під час війни ти ще й волонтер. У тебе є проєкт “42 тачки для ЗСУ”. Чому саме 42?
— Число 42 я взяв із розповіді Дугласа Адамса “Путівник по Галактиці для космотуристів”, де одна цивілізація з майбутнього винайшла суперкомп'ютер і запитала його: “Яка відповідь на головне питання всесвіту?”. Комп'ютер відповів: “Я скажу, але зачекайте кілька мільйонів років”. Вчені знизали плечима, але реально сиділи та чекали. І через мільйони років він їм відповів: “42”.
І мені здається, що із цим “42” у назві проєкту я потрапив у свою цільову аудиторію, серед якої величезна кількість людей, які захоплюються фантастичною літературою (науковці, освітяни, айтівці), і вони всі знають цю розповідь. Тому коли вони побачили “42”, то сказали: “О, відразу зрозуміло, хто цей проєкт робить”.
— За майже два роки повномасштабного вторгнення пропозиція пікапів на західному авторинку, ймовірно, скоротилась, а ціни на них зросли. Наскільки важче зараз стало шукати такі автівки?
— Автоволонтерство, мабуть, один із найскладніших видів волонтерства.
Складнощі починаються ще на етапі пошуку машини. Тому що, якщо ти купуєш дрон, ти купуєш новий дрон, якщо ти купуєш турнікет, він теж буде новий.
А тут всі машини вже були у використанні. Усе тому, що нові пікапи коштують 35-40 тисяч доларів, а “корч” можна купити за 6-7 тисяч.
Коли широкомасштабка тільки почалася, такі машини можна було взагалі знайти за 2-3 тисячі доларів. Але ці авто почали “вишкрібати”. І згодом ціни на європейському ринку зросли. І не завжди що дорожча машина, то вона краща.
— Вам часто намагалися продати металобрухт?
— Регулярно. І це — біль багатьох волонтерів. Усі автоволонтери рано чи пізно стикаються з тим, що їм намагаються “напарити” якусь дуже погану машину.
На щастя, я — достатньо публічна особа, тому інколи мені кажуть: “Ми тобі цю машину не продамо”. Усе тому, що розуміють, що я зніму про цю машину відео чи напишу пост, що вона зовсім-зовсім погана і нас “кинули”.
— Скільки часу минає від того моменту, коли ви отримуєте запит від військових до моменту, коли ви їм привозите машину?
— 4-5 місяців. Ми б дуже хотіли працювати швидше, але, на жаль, не виходить.
Зараз, щоб завезти в країну машину, треба пройти коло бюрократичного пекла: довести державі, що це гуманітарна допомога, що ти не дурень якийсь, не барига, що це для наших сонечок-бійців, які нас захищають і тримають небо над нами, що їм потрібна ця машина, що ти не хочеш на цьому заробити…
І ти збираєш папірець до папірця, папірець до папірця, печатки, штампи, які треба піти і взяти у комбрига. А комбриг буває такий, що кожну п'ятницю тільки підписує папери, а в тебе вже водій на кордоні стоїть… І величезна кількість часу втрачається на цьому.
А потім машина приїжджає в Україну і ти починаєш її ремонтувати. А це — окремий вид пекла.
У нас підхід до ремонту машин такий, що якщо є сумнів у чомусь, ми авто розберемо до гайки і з'ясуємо, чи проблема справді є. Ми готові заплатити будь-які гроші за ремонт, аби машина точно була справною.
Ніхто не постачає в армію несправне озброєння чи погані турнікети. Так має бути і з машинами.
— Який найбільш поширений запит від військових на машини ви зазвичай отримуєте?
— Пікапи. Пікапи — це взагалі робоча конячка цієї війни. Хоча джипи чи повнопривідні буси теж вітаються.
— Ти сам водій і їздиш по Києву. Якщо повз тебе проїжджає пікап, ти ловиш себе на думці: “Якого дідька ця машина зараз робить тут, у Києві!? Вона ж має бути на фронті!”?
— Є такі думки. Mitsubishi L200, Nissan Navara, Ford Ranger… Я не розумію, як у цивільному житті ці машини можна використовувати.
— Чи були випадки, коли ви передали машину, а потім ти пожалкував про це, бо бійці погано з нею поводились?